Архітектура кризової реальності: від медіа до політики – суспільні настрої, етика, протоколи, методи та технології

Abstract

У статті проаналізовано, як масова комунікація та суспільні настрої спільно формують «кризову реальність» — колективне уявлення про загрозу, її причини, наслідки та стратегії реагування. Масову комунікацію розглянуто водночас як процес передавання повідомлень і як соціальний інститут із власними правилами, ролями та центрами влади. Доводиться, що в кризові періоди загострюється подвійна природа медіа: інтегративна функція («соціальний клей», який забезпечує координацію та згуртованість) діє одночасно з конфліктною функцією, за якої медіапростір перетворюється на поле боротьби інтересів і конкуруючих інтерпретацій. Теоретичну основу дослідження становлять три підходи. Теорія встановлення порядку денного пояснює, як медіа визначають ієрархію тем, особливо під час війни, пандемій і катастроф, коли, всупереч персоналізації стрічок, увага публіки тимчасово «рецентралізується» навколо кількох «якорних» сюжетів. Теорія фреймінгу розкриває механізми інтерпретації подій — що відбувається, хто відповідальний, які наслідки очікуються та що слід робити — і підкреслює роль лексики, візуальних образів та експертних коментарів у закріпленні домінантних трактувань. Теорія культивації описує кумулятивний, довгостроковий ефект регулярного споживання кризового контенту, включно з «синдромом злого світу», коли аудиторія схильна переоцінювати рівень небезпеки й недовіри. Розмежовано поняття «суспільні настрої» та «соціальні настрої»; перші мають ширший масштаб і вищий мобілізаційний потенціал. Запропоновано модель реципрокного циклу «медіа - настрої»: редакційний добір, тональність і темп подачі інформації формують суспільні настрої, які у відповідь змінюють попит на контент, форми політичної участі та регуляторні рішення, впливаючи на порядок денний і рамки інтерпретації. Обґрунтовано, що криза виступає каталізатором посилення медіавпливу через поєднання трьох ефектів: зростання залежності від новинних медіа як основного каналу інформації; підвищення емоційної вразливості аудиторії, що полегшує маніпуляції; легітимацію надзвичайних комунікаційних практик держави й платформ. Практичні висновки стосуються публічної політики, редакційного менеджменту та медіаосвіти. Необхідні прозорі процедури добору інформації, регулярний моніторинг і корекція фреймів, балансування кризового контенту, підтримка компетентної експертизи та розвиток критичного мислення аудиторії. Результати систематизують пояснювальний потенціал трьох теорій у тривалих кризах і пропонують індикатори для подальших емпіричних досліджень: динаміку уваги, зміни домінантних фреймів, траєкторії настроїв і пороги мобілізації. Робота демонструє, що медіа не лише відображають, а й культивують кризову реальність, задаючи довгострокові соціальні та політичні наслідки.